Вивчати іноземні мови я хотів завжди. Пам’ятаю, мені було років 5 (чи 6, чи 7 – зі скількох там років людина пам’ятає себе?), я запитав маму: «А іноземна мова – це та сама російська (ми тоді говорили в сім’ї російською), тільки всі слова говорять навпаки?»
Я весь час виказував бажання вивчити якусь мову, і ось тато десь надибав старізний, подертий, німецько-російський словник (пам’ятаю, він був сірого кольору). І я почав «вивчати» німецьку – просто брав і запам’ятовував слова та їхній переклад, не маючи жодної уяви про вимову. Латинські літери я тоді знав – здається, мама, мене навчила назвам букв.
Згодом, мені купили англійсько-російський словник (за розміром, трохи більший за німецький, темно-коричневого кольору), і я почав «вивчати» англійську в такий саме спосіб, що й німецьку. Потім мені купили першу книжку англійською мовою (певно думали, що я вже «володію» англійською в достатній мірі). Вона називалась «Read and Speak. Читай и говори по-английски. Выпуск 16». Я навіть знайшов у мережі її зображення:
Правильно вимовляти англійські слова я, звісно, не міг, тому читав, як бачив… Пам’ятаю, там була скоромовка:
Betty Botta bought some butter
But she thought, ‘The butter’s bitter…’
Якось так, далі не пам’ятаю… Так ось – я її читав:
Бетту Ботта боугхт соме буттер (це слово я «знав» з німецької!)
Бут схе тхоугхт, тхе буттер біттер… 🙂
Не пам’ятаю всього у подробицях, але, судячи по своєму характеру на сьогодні, моя пристрасть до іноземних мов напевно то згасала, то розпалювалася знову. Точно пам’ятаю, що я не міг дочекатися 4-го класу, коли я міг вже «офіційно» вивчати мову в школі.
У школі я не завжди був відмінником з англійської. Напевно, через згадану «синусоїдальність» характеру. Якось, на піку синусоїди, десь у класі п’ятому чи шостому я самостійно навчився писати «недрукованими» буквами (у радянській школі перші роки вивчення англійської діти писали друкованими літерами) і виконав у такий спосіб домашнє завдання, маючи надію, що мене похвалять… Щаз! Отримав трояка за невідповідність вимогам останніх постанов КПРС…
Пізніше, у класі десь сьомому, у мене звідкись з’явився «Самоучитель английского языка». Якось на диво, я його пройшов весь – від обкладинки до обкладинки, зробив усі вправи – деякі навіть по кілька разів. Після цього моя англійська значно покращилась, а у школі були самі п’ятірки (найвищий бал на ті часи). Пізніше я придбав ще одну книжку яка дала хороший поштовх моїй англійській – щось там про часи англійської мови (згадаю назву, то напишу). Книжка була написана дуже цікаво, майже як художня. Після неї ця кромішня темрява часів дієслова англійської мови для мене значно прояснішала.
Під час навчання в інституті пари з англійської були ніякі. Тобто, я там нічого нового не вивчив. Я ходив до бібліотеки, брав якісь підручники.
Аудіоматеріалів на той час ніяких не було, про відео взагалі мовчу. Тому все своє аудіювання я пройшов на платівках іноземних музичних груп (дозволених в СРСР :-)) Якось до нас в місто приїхали якісь волонтери чи місіонери. Дізнавшись, я стрімголов поїхав туди, де вони проводили якийсь захід, і по його закінченні мені ВПЕРШЕ в житті вдалось поговорити АНГЛІЙСЬКОЮ зі справжнім АМЕРИКАНЦЕМ. Досі пам’ятаю, який я був щасливий! Пам’ятаю, як він по кілька разів мене перепитував і часто не розумів – що ж то я там таке верзу. Радянська школа, що ви хочете. “Зис ис е тейбл”, ну і про відому “зе кепітал” відомої країни :).
Пригадую в інституті вголос читали якийсь технічний текст і я прочитав rocket на американський манер – “ракет”. Вчителька мене поправила і сказала, що правильно – “рокет”. Я не сперечався – рокет, так рокет, аби залік поставила 🙂
Ну і справжній прорив (коли остання ступінь радянської ракети, так би мовити, відвалилась) почав відбуватися тоді, коли на автобусній зупинці я прочитав оголошення “Носії англійської мови (громадяни США) проводять заняття з англійської мови та вивчення Біблії”. Чи якось так. Ви думаєте, я туди пішов? Ні, не пішов…. Я полетів, як скажений!
Я почав ходити на заняття і на кожному занятті мав нагоду спілкуватися зі справжніми американцями. Так мої знання англійської відточувалися й полірувалися. Багатьох “надбань” радянської школи вивчення іноземних мов мусів позбутися (Nike вимовляється “найкі,” а не “найк”, а Adobe – “адоубі”, а не “адоуб” тощо). І взагалі, майже щоденне спілкування, читання і слухання в оточенні живих носіїв англійської далося взнаки. Я навіть почав набувати нормальної американської вимови.
Отож, теоретичні знання граматики я застосовував на практиці під час спілкування, а слова вчив вдома, читаючи книжки, які на той час вже було легше “дістати”, та виписуючи слова на картки – з одного боку англійське слово, з іншого – переклад. Я усюди носився з тими стосами карток, і при першій-ліпшій нагоді витягав їх із кишені і вчив, вчив, вчив… Потім деякі невживані слова відкладались у пасивну пам’ять, а ті, що активно використовувалися носіями в розмові, поступово перекочовували на язик.
Пізніше я поступив до духовної семінарії, де викладання велося англійською мовою. Інколи я заміняв штатного перекладача, де й набув відповідних навичок, які згодом стали у пригоді. Читав багато літератури з богослов’я та інших галузей, адже в семінарії – величезна бібліотека.
Наразі я працюю перекладачем, редактором і коректором. Практики використовувати мову не бракує.
Ось так. У заголовку я навмисно написав слово “вивчав” у недоконаному, адже я досі її вивчаю. Взагалі, намагаюсь не вживати слова “я вільно володію” і скептично ставлюся до тих, хто так каже. Адже будь-яку мову, у тому числі й рідну, ми вивчаємо усе життя, і ніколи не опануємо її на 100%. Завжди знаходиться щось нове, що ми раніше не знали.
Сьогодні, попри тексти, з якими я стикаюся по роботі, я щодня намагаюсь розвивати знання англійської – книжки читати тільки англійською, фільми й серіали дивитися також тільки англійською, підписаний на безліч новин англійською. Звичайно ж, операційні системи на комп’ютері та всіх гаджетах також англійською.
За допомогою цього блогу я спробую поділитися тим, що я знаю, як я це дізнався, а також, звичайно, вивчити щось нове, відповідаючи на ваші запитання.
P.S. Як бачите, “формальної” освіти з англійської в мене немає. Аж ніяк не бажаючи принизити важливість вивчення мови у виші, хочу сказати, що за усю мою “кар’єру” диплом про мовну освіту у мене запитали 2 рази. Перший – на фірмі, на яку я фрилансив уже кілька років. Просто у них там якийсь переоблік кадрів був, чи що. Сказав, що нема. Вони сказали “Та ну?!”, а потім – “Ну й добре”. Друга фірма (з якою я співрацював також кілька років) намагалась виконати вимоги якогось стандарту для перекладацьких бюро. Тому попросили прислати копію диплома. Я такий “Та в мене ж нема, типу ви не знаєте.” Вони “Ну хоч рекомендацію якусь”. Ага, зара я принесу вам рекомендацію від іншої фірми, мовляв “Це – класний перекладач, забирайте його собі.” 🙂 Але якось досі працюю з ними без дипломів і рекомендацій. Ось так якось…
